|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Вступ
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Над-звичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.
2. Загальне поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином зав-дяки суспільному виробництву, в процесі якого створю-ються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ста-витися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути «чуже» '. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей»'. Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в кінцевому результаті. Тому не можна не погодитись з основоположниками марксизму-ленінізму втому, що «всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї»'.
В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.
Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Міжтим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи — це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва'. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).
Текущая страница: 1
|
|
|
|
|
 |
Предмет: Право
|
 |
Тема: Право собственности в Украине |
 |
Ключевые слова: собственность, Украине, процесс, защита, Право собственности в Украине, Гражданское право и процесс, закон, Гражданское, Право, право, собственность защита Украина закон, собственности, Украина |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
